?

Log in

No account? Create an account

December 2011

S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Powered by LiveJournal.com

saint_lyho in chajka_dub

По річці Удай на човнах моноксилах.


  
Коли щось здається неможливим, треба просто йти і не зупинятися. У кожного з нас є свої мрії. І певні мрії поєднали між собою купку людей, людей дуже різних, не схожих один на одного. Можливо, якби не ці мрії, ми би колись пройшли повз один одного на вулицях галасливого, суєтного міста серед вітрин, будівель , офісів та швидкого трафіку сьогоденного життя. Проте сталося інакше, нас поєднало щось спільне і ми зламали замкнене коло. Приємно коли повернувшись з походу ти можеш сісти на своєму ґанку, запалити люльку з смачним домашнім махорочним тютюном, та згадати плавні, широкі розливи, ліса, хижих птахів в небі, очеретяні стіни, весняне сонце та вільний вітер. З книг прочитаних колись, з наших дум про XVII ст. виплеталося мереживо уяв про те як жили в ті бурхливі часи.

    

Кожен хто був в цьому поході вклав свою лепту в спільну працю, в атмосферу та дух пригод. Хочеться подякувати всім з ким довелося пройти 70 кілометрів на човнах моноксилах на зустріч своїм мріям. Та подякувати за допомогу Костянтину Олійнику директру центру народознавства «Козак Мамай» за сприяння цьому задуму. Подякувати досвідченому реконструктору Максиму Попову за допомогу з транспортуванням човнів та їх екіпажів на місце походу і назад.

    

А починалося все досить давно. Ідея річкового походу на старовинних човнах виникла ще два роки тому. Історична реконструкція XVII ст., яка поєднала наш невеликий колектив однодумців, вимагала нових висот, та нових вражень, до яких можна тягнутися не тупцюючи на одному місці. Одного засніженого дня в мальовничому куточку Чернігівщини були куплені справжні човни моноксили з червоної верби, роботи останніх майстрів які володіли секретом виготовлення таких човнів з суцільного стовбура дерева. Тут до недавнього часу збереглися ці древні технології. Не так давно помер мабуть останній майстер з Чернігівщини, і секрети виробництва таких човнів пішли разом з ним. Не відомо, чи зможемо ми знайти десь на стародавній Чернігово-Сіверщині когось ще, хто зберіг незмінну тисячоліттями технологію виробництва човнів однодревок. Човни були доставлені на нашу базу. Ми ретельно попрацювали з ними, привели до ладу, підготували до річкового походу. Провели тестові плавання, подивилися на характеристики та можливості цих річкових човнів.

    

І ось ми - клуб історичної реконструкції "Курінь печерської сотні Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку" та два представника позаклубного проекту "Січове товариство" запланували провести історичний похід в форматі, який вже давно склався в світовому русі "живої історії" - і головним завданням якого є пізнання минулого своєї країни через особисті враження.
На зроблених за старовинною технологією (відомою ще в 17 ст. та і набагато раніше) човнах, без використання сучасних речей та предметів побуту, група запланувала сплавитися в "уходницький похід". І ось нарешті цей задум було здійснено. Впродовж п’яти днів учасники походу занурилися в справжнє козацьке життя 17 ст., пройшли річковим сплавом по річці Удай, що тече по старовинним землям Лубенщини. Ночували в умовах в яких ночували у походах козаки, добували вогонь тільки за допомогою кресала та труту, готували похідну їжу, яку споживали наші предки, відмовилися від всіх сучасних предметів та зручностей заради справжнього занурення в історію козацької України. Подібний історичний єксперемент допоміг не тільки відчути на собі якийсь дрібний відсоток того, як жили славні запорожці, але і надав відповіді на певні історичні питання - яким був похідний побут, як наші пращури виживали в світі природи, чи зручними були тогочасний одяг та спорядження, чи відповідає старовинна похідна кухня можливим фізичним навантаженням і наскільки все це могло впливати на швидкість руху ватаг, на їх робочі та бойові якості, які можливості у річкових човнів. Висновки отримані історичними реконструкторами в цьому поході допомогли зрозуміти певні маловідомі аспекти історії.

    

У нас було три човни моноксили. Спочатку ми планували невеликий похід для чотирьох – п’яти людей. Але з часом більше членів клубу вирішило приєднатися до цього задуму. Перед нами постала дилема, або залишати своїх товаришів, або шукати нові однодревки. Оскільки залишати товаришів це не по козацькому то вирішено було сконцентруватися на другому варіанті. Нажаль дістати ще човнів моноксилів нам не вдалося… І тут нам на допомогу прийшов центр народознавства «Козак Мамай» (музей Мамаєва Слобода). Директор музею Костянтин Олійник зацікавлений в тому, щоб захід пройшов якнайкраще за підтримки музею, надав нам три човни архаїчного типу з центру народознавства. Це ще один човен моноксил та два традиційні дощаті човни. Хоча вони були пофарбовані та відремонтовані з використанням більш пізніх технологій, вони все одно повністю відповідали вимогам нашого походу, та історичним вимогам, а головне - тепер ми могли взяти в похід усіх бажаючих одноклубників, за що щиро дякуємо Мамаєвій Слободі і особисто Костянтину Олійнику.
Також ще раз хочемо згадати досвідченого реконструктора багатьох епох Максима Попова, який дуже допоміг в реалізації цього проекту тим, що полегшив нам доставку човнів та екіпажів до місця старту, та допоміг з транспортуванням човнів від фінішу до нашої бази та Києва, допомагав у завантаженні. Максиме велике спасибі від всіх нас.

    

За яких обставин козаки в XVII ст. могли на невеличких човнах подорожувати річками України? Є багато варіантів, але ми обрали - уходницький похід. Уходницькі промисли завжди займали в козацькому побуті важливе місце. Під час цих виправ люди степового порубіжжя виходили промишляти звірину, рибу, користалися багатствами "дикого поля". Уходництво стояло у витоків формування козацтва та залишилося справою козаків протягом усієї їх історіїї перетворившись наприкінці в промислові підприємства запорізських козаків.

    

Видатний український історик, Михало Сергійович Грушевський, так описує ті принади які приваблювали вільну прикордонну людність до ризикованих промислових походів: "Безграничні простори урожайної землї; не винищені лїси й байраки давали гарні випаси й захист худобі й її господарям, а приміщена десь під захистом такого лїску, серед безкрайого моря цвітучого степу, пасїка при малім доглядї давала масу найкращого меду й воску. Геть далеко на схід і полудне в саме сусїдство татарських кочовищ тягнули ся ті невичерпано-богаті безкраї „уходи”, де промишляли всякі „уходники”, не знаючи над собою нїчиєї власти, не маючи нїкого над собою крім горячого полудневого неба, а навколо себе розкішного степу... Серед цього дозвілля жили вони, «уставично на м’ясі, на рибі, на меду з пасік», не платячи за це ніяких податків, і з багатими запасами риби, меду, шкір, верталися на зиму в городи.

    

Не тільки з східно-українських міст, а і з дальших поліських і волинських околиць кожної весни сотні людей сміливих і підприємчивих розсходилися по степовим уходам і до глибокої осені пробували тут, займалися промислами, даючи старостам невеликі датки: від ватаги уходників одного бобра, з риб по тридцять риб (щук, коропів, сомів), як були осетри – одного осетра. Річний промисел – ловлення риби та злучена з тим також ловля бобрів – становив головну категорію в цих уходницьких промислах і на весь пізніший час він зостався головним промислом для козаччини «низової і річної». Другу категорію становлять пасіки – вони не сягають в степах так глибоко. Найдальше згадуються на Тясмені і Ворсклі, далі йдуть лови звірини, а потім до сих степових промислів притикає «соляництво» - ходження по сіль на чорноморські лимани.

    

І нарешті засідки і лови на татарські «бутинки» - ріжного роду здобиччю: від луплення татарських «чабанів», забиранню овець та коней з татарських стад почавши – до засідок і бійок з татарськими ватагами і забиранням в неволю татар, коли траплялася нагода. Таким чином уходництво вимагало великої відваги, знання степу та його обставин, татарських звичок та навичок, але відважних людей не бракувало. Вони для безпечності об’єднувалися в ватаги, озброєнні на випадок стрічі з татарами,а для охорони ставили інколи на своїх уходах засіки(«січі») й укріплення. Промисел мусив вестися оружною рукою, а ватага уходників, яка промишляла на певнім уході представляла з себе заразом і промислову компанію і певну силу,що з часом перетворюється з розвоєм військової організації в найнизшу одиницю військову-«десяток»,з тим же «отаманом»на чолі.» (Михайло Грушевський «Історія України-Руси»Том 7.)

    

Ми ретельно обирали місцевість для нашого походу. Вимогами були наявність помірної течії та ширини річки, мальовнича природа якої як найменше торкнулася сучасна цивілізація, історична місцевість, відсутність активного туристичного трафіку та місць відпочинку. У виборі нам допомогли інтернет ресурси зі звітами річкових туристичних клубів, наших "сучасних" колег. Наш вибір впав на річку Удай, яка протікає в сучасному серці України, в Полтавській області, в місцевості яка належала Лубенському козацькому полку, а до того вважалася вотчиною Вишневецьких. В нижній течії цієї річки, в стародавні часи також знаходилися різні уходи закріплені за тими чи іншими власниками. Під час походу нас вразила місцева природа. Важко уявити, що тут, в центрі є такі мальовничі місця. Ми побачили і лабіринти заплав, і береги порослі височенним очеретом, і високі кручі вкриті деревами з ошатними селами на березі, і поля, і лісові берега.

    

Люди по дорозі зустрічалися привітні та чемні. Справжні жителі козацької Лубенщини. Завжди можна було запитати місцевих або набрати води. Здивувала реакція людей на появу парубків в козацьких одежах - реакція проста "та то козаки". Іноді було відчуття, що місцеві бачать козаків доволі часто :). Молодь підходила фотографуватися з нами, люди з цікавістю та повагою дивилися на наше дивне хобі. Ще в Малій Кручі нас привітно зустріли місцеві жителі, а потім виявилось, що один з них зробив невеликий але цікавий етнографічний музей-хату, який ми і відвідали з задоволенням на зворотному шляху до Києва.
Але взагалі ми зустріли небагато людей на маршруті, що додало внутрішнього відчуття подорожі в часі.

    

Цікаво було перевірити човни в справжньому поході. Хиткі моноксили з маленькою осадкою потребують певних навичок від своїх екіпажів. Але вже на другий день всі вправно навчились веслувати та керувати своїми човнами. Човни поводили себе впевнено. В силу своїх технологічних особливостей вони не завжди слухняні, їх форма з видовбаної суцільної верби (ще потім розширена за допомогою старовинних технологій) не ідеальна як у байдарки. Під час сплаву, як це не дивно приходилося боротися з вітром та хвилями.

    

На великій воді вітер зустрічаючи супротив від бортів човнів та фігур гребців іноді на диво заважав веслувати та тримати курс. А хвилі, смішно сказати, в 10-15 см. які підіймав вітер на великій воді становили певну загрозу, тому що деякі з наших човнів мали всього кілька сантиметрів над "ватерлінією". Проте ми швидко навчилися веслувати та керувати човнами проти вітру, та вправно розрізали річкові хвилі носом і вони проходили з бортів не заливаючи човни. Цікавим засобом боротьби проти однієї великої хвилі піднятої нечемним човном з мотором (що взагалі не характерно для тієї чемної місцевості) виявилася така тактика - човни тримаються руками разом у купі, а люди з боків цієї купи веслують спрямовуючи носи цих "зв'язаних" човнів до хвилі. Таке шикування в значній мірі погасило енергію хвиль. Це мені нагадало про зв'язані в шторми човни запорожців на морі, хоча звісно порівнювати таке неможливо.

    

Фізичне навантаження було чимале, хоча я чекав більшого. Після виснажливих піших переходів з важкими речами на собі, сплав на човнах виявився більш зручним та менш виснажливим. Я неодноразово приймав участь у піших історичних походах. І тільки під час річкового походу можна зрозуміти цілком що таке човни. Човни це транспорт. Транспорт який дозволяє взяти з собою все потрібне не відмовляючись від речей. Під час піших переходів ти вимушений відмовлятися від всього без чого можеш йти, аскетичний раціон, легке спорядження, спати прийдеться в тому що ти на себе вдягнув. Човни дозволили взяти з собою відповідний до фізичних навантажень раціон, тенти, деяку зміну одягу (про яку згадують пізніші документи козацької доби), достатній арсенал моделей-реплік козацького озброєння XVII ст. Крім того вистачило ще місця на якесь добро яке можна було-б везти з собою повертаючись з уходів. Експеримент ще раз довів - без підтримки такого транспорту достатньо забезпечити себе в поході припасами та озброєнням неможливо. Тому вози та човни постійно були супутниками козацького похідного життя.

    

Сплавляючись Удаєм загалом було пройдено близько 70 кілометрів (з можливими невеликими похибками):
30.04 - 2.5-3км. (старт після 17.00)
01.05.- 15-17км.
02.04.- 12км. (йшли пів дня, як і планували)
03.04.- 20км. (лісова частина через яку ми були вимушені іноді "прорубатися")
04.04.- 10км.
05.04.- 3 км.(закінчення походу о 10.40)
Експеримент показав, що на річках подібних Удаю можна проходити по 20 кілометрів на день без поспіху, з вчасним прибуттям на вечірню стоянку, коли ще за світло можна поробити всі табірні справи, приготувати їжу та трохи відпочити за спілкуванням у багаття. Але можливості невеликих моноксилів дозволяють зробити більше в умовах коли треба поспішати.

    

Сплав за течією не такий важкий як повернення проти течії. Проте ми спробували перевірити яким може бути шлях назад. Виявилося, що Удай дозволяє пливти проти течії, але така мандрівка забрала би в нас набагато більше часу та сил. В деяких вузьких місцях з стрімкою течією прийшлося б добре попрацювати, особливо беручі до уваги, що порослі очеретом береги не завжди дозволяють тягнути човни мотузкою пішими людьми з берега.

    

 

 

На деяких відрізках сплав нагадував ралі Camel Trophy. Іноді доводилося прорубатися крізь повалені дерева та купи гілля. Витягати мотузкою товаришів з підступної мілини. Активно кермувати веслом маневруючи на вузьких, з швидкою течією поворотах між очеретяними берегами та вилізлими з води корчами чи стовпами рибальських загат. Але всі ці труднощі і перешкоди є невід’ємною частиною історичного туризму і ми з гідністю їх перебороли.

    

Під час походу ми розводили багаття тільки за допомогою трута та кресала. Павлюк, Дикий, Микола та Антін досягли в цій справі певних висот, і наприкінці походу ми вже могли під час відпочинку розпалити люльки без допомоги багаття, а тільки використовуючи трут та кресало. Декілька слів слід сказати про їжу. Було підібрано історичний раціон в чому нам допомогли зібрані історичні данні та глава з книги Олексія Сокирко "Лицарі другого сорту" присвячена раціонам сердюків та компанійців в XVII ст.
Наш раціон складався з різних блюд. Кулеші - каші з пшона на засмаженому салі та цибулі; суп з гороха на салі та часнику; горохова каша за старовинним рецептом XVII ст.; тетеря - бовтанка з гречаного борошна з сухарями; гречана каша з присмаками; гороховий суп з пшоном; цікавим був борщ в якому були відсутні деякі звичні нам але не історичні для XVII ст. елементи; в якості напоїв уживали узвар з сушених груш та яблук, дуже смачно. Приємно вразив чай з трав який прямо по дорозі збирали Тарас, Антін, Опанча, Сіроманець та Гладкий. Сухарі замінили хліб, та були, разом з шматочком сала гарним обіднім "перекусом" під час денної зупинки.

    

Гарно себе зарекомендували два нових експерименти. Першій - це заготовлена Миколою та його батьками м'ясна "консерва" - діжка з запечатаним у смальці м'ясом, яке може зберігатися протягом довгого часу. Це м'ясо, шматочки якого можна було додавати в супи та каші, значно урізнобарвило наше меню, а смалець додавав до страв такого потрібного жиру. Другий - це приготування хліба в походних умовах. Продемонстрував варіант приготування хліба Опанча, він зробив велику галушку-хлібину з борошна, та просто вкинув її в суп який готувався на вогнищі. Разом з супом ми отримали до вечері круглу паляницю - галушку яка, коли ми її розрізали, виявилася схожою на хліб навіть структурою а також і на смак, що дозволило іноді заміняти таким хлібом сухарі. Ми знаємо, що значну частину козацького раціону становили борошна. Цей експеримент довів, що з борошна можна готувати не тільки бовтанку-тетерю а і справжній похідний хліб (звісно коли є можливість розводити багаття). Ми і надалі продовжимо експерименти з старовинною кухнею.

    

     

І ось похід завершено. Але в пам'яті закарбувалися очерет, лісові дерева та корчі у воді; жива природа, птахи; Антін Турчин та Тарас за веслами; те як ковзає по прозорій воді ніс човна; як ти кермуєш на різких поворотах ускладнених течією; Павлюк, який вклонився молодому вогню роздуваючи його зі шматочка труту; Опанча який рубає дерево в воді, що перекрило наш шлях; Сіроманець на своєму вантажному човні; я по пояс в річці тягну човен з різкої мілини серед крутих лісових берегів; розбиті човни; вали стародавнього городища над якими гуляє вітер; постійно мокрі ноги; сонце, що опалює руки які тримають весло; Дикий попереду на розвідці; спокійне обличчя курінного Саська Харченка; старці в місцевих селах; Микола кермує сидячи в своєму човні; Гладкий який витягає важкий човен на берег; та сильне відчуття абсолютної волі і таке широке та глибоке синє небо.

    

    

     

Фото by Гладкий та Сіроманець.

Comments

Свят, вы дудки с собой брали? Или на мирный манер?
В основному лучки )
И чесноки:)
Так і було :)
Ой, хлопцы, какие же вы красивые, а виды, виды! Очень очень приятно видеть, что все, наконец, свершилось (я еще помню разговоры на Товтрах про эту тему) - и слово стало делом. Главное - чтобы не в последний раз!

А где лодки храните?
Привет, спасибо большое за пожелания :) Тоже надеюсь это только начало. Сейчас еще может добавим 2-3 фотографии и после этого дам ссылку на отчет в теме LH походов на ТФ. Лодки храним как полагается :) в сарае для сена в вотчинном владении одного из наших казаков. )
Кстати без лишней скромности скажу что я бы лутьше отчет написал:) В стиле Даниеля Дефо.
Я не зустрів П'ятницю та аборигенів :).
А Антін? Викапанный п"ятниця.
До речі може завітаємо, хоча скоріш в цивільному вбранні) І музей Івана Гончара ми дуже цінуємо.